- 23 Гру 2024
- 2
Самий початок.
Світло. В суцільній темряві з’явилося далеке світло і невідома, непереборна сила потягла його зі спокою і тепла на це яскраве сяйво. Коли зір нормалізувався він побачив навколо світлий зал, кахлі і декількох лікарів. «О ні! Знову це! Я не хочу! Поверніть мене назад!» - хотів було кричати він, але нічого, окрім дитячого плачу не виходило.
Так він прийшов у наш світ, в звичайній родині, в звичайному місті України. Обидва його батьки були військовими, батько поважний полковник, і мати, що служила Батьківщині за позовом серця.
Коли його принесли в небагату однокімнатну квартиру, де жило ще декілька родичів, він мовчки подумав: «Ен ні, я тут не на довго, зараз же піду», але знову забувши що він немовля не зміг підвестися… «Що ж, зачекаю».
Трохи згодом.
Він зростав звичайним хлопцем, однак дуже любив читати книги. Книжки були тим самим світом, де він міг бути могутнім чародієм, шляхетним лицарем чи відважним моряком. Він проживав історії героїв один за одним, рік за роком. Він щиро переживав за кожного з них, пропускаючи крізь себе кожне слово, надруковане автором. Батьки тішились, що дитина виросте з розумом в голові, а він іноді цитував на пам'ять цілі глави з улюблених книжок.
Коли минуло дитинство.
Закінчувались шкільні роки, природний розум, начитаність, ерудованість давали своє, втім успіхів в навчанні не було, його завжди долала його лінь і практичність – навіщо робити те, що відбудеться саме. Він ніколи не вчив уроки, але завжди пам’ятав все, що розповідали вчителі, так власне він і закінчив школу з добрими оцінками. Куди поступати питання не стояло. Родина військових наклала свій відбиток і його свідомий вибір був на користь вищої військової освіти.
Так, в 17 років він залишив рідний дім і переїхав до казарми, ставши курсантом. Він прийняв присягу, слова якої палаючими літерами на все життя залишилися в його серці.
Кожен рік він навчався все старанніше, займався спортом, тренувався в стрільбі. Він мав, він просто мусив стати зразковим офіцером. Таку мету він ставив сам собі, а його неймовірна, просто надприродня педантичність гнала його її до досягнення у будь яку ціну.
Перші дні.
Випуск. Він отримав погони лейтенанта, його розпирала неймовірна гордість, втім життя несподіване і доля має власне почуття гумору. «Вас призначено за посаду оперуповноваженого райвідділку поліції на околиці міста!» - ці слова пролунали як грім. Його, кращого з кращих і в таку діру. Але наказ є наказ. З раннього ранку до самої пізньої ночі він робив свою роботу. Через півроку він знав і пам’ятав кожного злодія, кожного волоцюгу на районі, а вони знали і поважали його, бо поняття честі, навіть у воровському світі завжди викликали повагу.
На дно.
Пройшло пару років, тяжка робота в карному розшуці накладала все більше відбитків на розум і на серце. Він перестав співчувати людям, він знав що нещастя і горе завжди поруч і вони неминучі. Робота в системі загартувала його до сталі, він став жорсткий, сухий і ще більш практичний. «Результат має бути досягнутий у будь яку ціну» - казав він своїм підлеглим, коли став на посаду начальника сектору.
Але, життя знов вставляє своє «але». Вечір п’ятниці, виклик на «102» - зґвалтували 16-річну дівчину. Він одразу ж очолив оперативну роботу, на ранок злочинця було встановлено. Він стояв першим в групі оперативників готовим затримати покидька. Його зачерствілість просто зникла, серце калаталося в грудях. «Ми маємо взяти цю тварюку» - думав він про себе.
Зламані двері, зачистка квартири ґвалтівника, але той встиг втекти через балкон. Колеги побігли сходами, а він без вагань і страху поліз за ним на дах. Фізична підготовка і довгі тренування в курсантські роки дали своє, він наздогнав покидька на горищі будинку, той стояв в кутку і посміхався: «Ну що, спіймав мене, мусор». Вій стояв до нього і дивився йому в очі, він знав, що система не покарає цього гада, що його задоволена пика буде світитися від сліз тієї дівчини в залі суду. Він подумав пару секунд і пролунав постріл. Один влучний постріл звалив покидька одразу, без шансів…
Далі, а далі все як в тумані. Перевищення повноважень, суд. Він зірвався, його мало не посадили, але бездоганна репутація і роки служби батьківщині, знайомі і професійний адвокат довели, що ґвалтівник напав на офіцера першим. Відновитися на службі не вдалося.
Друге дихання.
Він пив десь з місяць. Все що він знав, все чому вчився і вмів тепер нікому не потрібно. Він перестав бути потрібним.
На дворі вересень 2014, війна на Донбасі і він знову у формі. До збройних сил не взяли, репутація не та. Добровольчий батальйон, відморозки, самогубці, патріоти, воїни, екстремали – це далеко не всі характеристики людей, що були навколо. Вони їхали боронити свою країну. Вони не знали що їх чекає, але були готові до всього.
Кінець вересня. Донецький аеропорт. Жахливіше пекла. Нестерпно. Страшно. Важко. Біль і смерть навкруги. Він не знав, чи повернеться він додому, чи побачить батьків, але знав що мусить іти вперед.
В ході бою в терміналі, близький контакт із супротивником. Граната. Він виштовхнув побратима з кімнати а сам не встиг. Вибух.
Знову приємна темрява. І знову руки лікаря витягли на світло. Броня не втримала, два уламки в спину, пробита легеня, контузія. «Жити будеш» - сказав лікар, - «Інвалідність не дамо, але воювати не зможеш. Вільний».
Життя після смерті.
Коли помираєш – починаєш цінувати життя. Починаєш розуміти що проблеми – не проблеми. Він працював охоронцем, вчив програмування ночами і знову ж таки досяг мети. Став писати код на фрілансі, заробляти нормально і життя почало налагоджуватись.
Переїхавши до Харкова він часто гуляв парками, насолоджувався життям, навіть придбав маленький бізнес. Він здавався щасливим, але в душі не мав спокою. Вночі йому снився аеропорт, той ґвалтівник з далекого минулого і відчуття того, що в світі ще так багато зла з яким він міг би боротися не залишало його ні на мить.
24 лютого 2022 року він стояв на порозі військкомату з речами і документами. Він був спокійний і готовий знов служити своїй батьківщині, але. Це кляте але в його житті з’являється занадто часто. «Ви не підходите за станом здоров’я, треба пройти ВЛК» - казали йому.
Потім він пішов до ГУНП з надією на те, що зможе згодитися там. «Чекайте. Чекайте. Чекайте» - відповідали йому щогодини.
Втомившись чекати він спіймав за рукав піджака кремезного чолов’ягу, що проходив повз: «Я хочу служити, скільки можна вже чекати?». «Я не з поліції. Генерал ДКВС Калашник» - відповів йому той чоловік. «Хочеш служити? Ходімо зі мною, сідай в машину…». – Так розпочалась його нова служба.
Вже маючи військове звання та бойовий досвід, він швидко пройшов атестацію, довівши всім що він дійсно цього вартий – швидко отримав звання підполковника. Всі знають, що цього старого краще не злити, він пам’ятає статут дослівно, він як супутник погодинно робить обхід території, він жорстко контролює несення служби на постах. Він робить свою роботу. Просто якісно робить все що може на своєму місці, аби його країна стала краще.
Зростання.
Прослуживши деякий час, вправно виконуючи все, що йому доручено він попав в поле зору контррозвідки і от… зоряний час, йому запропонували піди в «контору». Невимовна честь. Після всього, що було попасти в ряди еліти еліт.
Ставши на посаду слідчого, він з ранку до ночі невтомно працював. Працював як завжди, самовіддано, неспинно.
Не минуло і року і шикарній залі йому дають нові погони – «Вітаю з підвищенням, пане генерал!». «Служу Українському народові!» - відповів він. Потім був вир подій, адже чем вище забираєшся, тим менше часу залишається для себе і для рідних і близьких. Безліч затриманих злочинців, купа спецоперацій під його керівництвом. Успіх за успіхом.
Невдовзі СБУ Харкова протрубило про чергову шикарну реалізацію – затримано генерала ЗСУ і його заступника, далі – помпезний суд, вирок… Він тріумфував, це перемога над підлістю і корупцією, вже можна розслабитись, але керівництво країни вирішило інакше.
Чергове вимушене підвищення, і от він вже на посаді Міністра внутрішніх справ гордо звітує перед Верховною Радою про успіхи НПУ та СБУ, про завершені кримінальні провадження і боротьбу зі слочинністю.
Він досяг всього, і, як водиться пішов. Пішов з самої гори на заслужений відпочинок. Пішов гордо, як переможець.
Всі думали так. Всі думали, що він пішов. Але досягши всього публічно він не зміг сидіти склавши руки. Чергова пропозиція від керівництва держави і от, він знову при ділі. Секретна робота, про яку і казати не можна, він був невидимим, але завжди поруч, його голос був голосом розуму в головах багатьох. Десятки тисяч вирішених питань, тисячі врятованих людей, сотні перельотів по всьому регіону… підвищення за підвищенням і все більше і більше відповідальності. Така в нього була служба, він із своїми побратимами називали себе «Адміни», вони допомагали людям непомітно, швидко, вирішуючи питання державної важливості.
В нікуди.
Життя іде, і усвідомлення порядку речей приходить згодом. Він зробив забагато для цієї країни. Він віддав їй всього себе, але не залишив нічого. Розпорошений і втомлений він просто сумлінно робив свою роботу щодня. Вже без того запалу і ентузіазму, адже невдячні люди можуть убити будь-який ентузіазм.
Робота іноді стає рутиною, але буває і так, що рутиною її роблять бюрократи і політикани, тому продовжувати секретну службу він не бачив більше сенсу.
Своє давнє бажання побачити Штати він носив при собі і в один момент вирішив його реалізувати… Тернистий шлях з оформленням документів, переїздами, продажем майна, мандрівки по Європі… майже рік він подорожував і от… розпахнулися двері аєропорту і він стояв на новій землі, землі свободи і закону, де можна почати все з початку з новим натхненням.
Р.S.
«Характер залізний, не одружений. Цінує свій час і знає вартість кожної своєї хвилини» - так характеризують його люди, які пагано його знають.
Друзі і близькі скажуть про нього: «Він завжди прийде на допомогу, він прямолінійний і відкритий. Він має мрію, але нікому про неї не каже, аби збулася, бо вірить у вищі сили, що неодноразово рятували його життя…».
Світло. В суцільній темряві з’явилося далеке світло і невідома, непереборна сила потягла його зі спокою і тепла на це яскраве сяйво. Коли зір нормалізувався він побачив навколо світлий зал, кахлі і декількох лікарів. «О ні! Знову це! Я не хочу! Поверніть мене назад!» - хотів було кричати він, але нічого, окрім дитячого плачу не виходило.
Так він прийшов у наш світ, в звичайній родині, в звичайному місті України. Обидва його батьки були військовими, батько поважний полковник, і мати, що служила Батьківщині за позовом серця.
Коли його принесли в небагату однокімнатну квартиру, де жило ще декілька родичів, він мовчки подумав: «Ен ні, я тут не на довго, зараз же піду», але знову забувши що він немовля не зміг підвестися… «Що ж, зачекаю».
Трохи згодом.
Він зростав звичайним хлопцем, однак дуже любив читати книги. Книжки були тим самим світом, де він міг бути могутнім чародієм, шляхетним лицарем чи відважним моряком. Він проживав історії героїв один за одним, рік за роком. Він щиро переживав за кожного з них, пропускаючи крізь себе кожне слово, надруковане автором. Батьки тішились, що дитина виросте з розумом в голові, а він іноді цитував на пам'ять цілі глави з улюблених книжок.
Коли минуло дитинство.
Закінчувались шкільні роки, природний розум, начитаність, ерудованість давали своє, втім успіхів в навчанні не було, його завжди долала його лінь і практичність – навіщо робити те, що відбудеться саме. Він ніколи не вчив уроки, але завжди пам’ятав все, що розповідали вчителі, так власне він і закінчив школу з добрими оцінками. Куди поступати питання не стояло. Родина військових наклала свій відбиток і його свідомий вибір був на користь вищої військової освіти.
Так, в 17 років він залишив рідний дім і переїхав до казарми, ставши курсантом. Він прийняв присягу, слова якої палаючими літерами на все життя залишилися в його серці.
Кожен рік він навчався все старанніше, займався спортом, тренувався в стрільбі. Він мав, він просто мусив стати зразковим офіцером. Таку мету він ставив сам собі, а його неймовірна, просто надприродня педантичність гнала його її до досягнення у будь яку ціну.
Перші дні.
Випуск. Він отримав погони лейтенанта, його розпирала неймовірна гордість, втім життя несподіване і доля має власне почуття гумору. «Вас призначено за посаду оперуповноваженого райвідділку поліції на околиці міста!» - ці слова пролунали як грім. Його, кращого з кращих і в таку діру. Але наказ є наказ. З раннього ранку до самої пізньої ночі він робив свою роботу. Через півроку він знав і пам’ятав кожного злодія, кожного волоцюгу на районі, а вони знали і поважали його, бо поняття честі, навіть у воровському світі завжди викликали повагу.
На дно.
Пройшло пару років, тяжка робота в карному розшуці накладала все більше відбитків на розум і на серце. Він перестав співчувати людям, він знав що нещастя і горе завжди поруч і вони неминучі. Робота в системі загартувала його до сталі, він став жорсткий, сухий і ще більш практичний. «Результат має бути досягнутий у будь яку ціну» - казав він своїм підлеглим, коли став на посаду начальника сектору.
Але, життя знов вставляє своє «але». Вечір п’ятниці, виклик на «102» - зґвалтували 16-річну дівчину. Він одразу ж очолив оперативну роботу, на ранок злочинця було встановлено. Він стояв першим в групі оперативників готовим затримати покидька. Його зачерствілість просто зникла, серце калаталося в грудях. «Ми маємо взяти цю тварюку» - думав він про себе.
Зламані двері, зачистка квартири ґвалтівника, але той встиг втекти через балкон. Колеги побігли сходами, а він без вагань і страху поліз за ним на дах. Фізична підготовка і довгі тренування в курсантські роки дали своє, він наздогнав покидька на горищі будинку, той стояв в кутку і посміхався: «Ну що, спіймав мене, мусор». Вій стояв до нього і дивився йому в очі, він знав, що система не покарає цього гада, що його задоволена пика буде світитися від сліз тієї дівчини в залі суду. Він подумав пару секунд і пролунав постріл. Один влучний постріл звалив покидька одразу, без шансів…
Далі, а далі все як в тумані. Перевищення повноважень, суд. Він зірвався, його мало не посадили, але бездоганна репутація і роки служби батьківщині, знайомі і професійний адвокат довели, що ґвалтівник напав на офіцера першим. Відновитися на службі не вдалося.
Друге дихання.
Він пив десь з місяць. Все що він знав, все чому вчився і вмів тепер нікому не потрібно. Він перестав бути потрібним.
На дворі вересень 2014, війна на Донбасі і він знову у формі. До збройних сил не взяли, репутація не та. Добровольчий батальйон, відморозки, самогубці, патріоти, воїни, екстремали – це далеко не всі характеристики людей, що були навколо. Вони їхали боронити свою країну. Вони не знали що їх чекає, але були готові до всього.
Кінець вересня. Донецький аеропорт. Жахливіше пекла. Нестерпно. Страшно. Важко. Біль і смерть навкруги. Він не знав, чи повернеться він додому, чи побачить батьків, але знав що мусить іти вперед.
В ході бою в терміналі, близький контакт із супротивником. Граната. Він виштовхнув побратима з кімнати а сам не встиг. Вибух.
Знову приємна темрява. І знову руки лікаря витягли на світло. Броня не втримала, два уламки в спину, пробита легеня, контузія. «Жити будеш» - сказав лікар, - «Інвалідність не дамо, але воювати не зможеш. Вільний».
Життя після смерті.
Коли помираєш – починаєш цінувати життя. Починаєш розуміти що проблеми – не проблеми. Він працював охоронцем, вчив програмування ночами і знову ж таки досяг мети. Став писати код на фрілансі, заробляти нормально і життя почало налагоджуватись.
Переїхавши до Харкова він часто гуляв парками, насолоджувався життям, навіть придбав маленький бізнес. Він здавався щасливим, але в душі не мав спокою. Вночі йому снився аеропорт, той ґвалтівник з далекого минулого і відчуття того, що в світі ще так багато зла з яким він міг би боротися не залишало його ні на мить.
24 лютого 2022 року він стояв на порозі військкомату з речами і документами. Він був спокійний і готовий знов служити своїй батьківщині, але. Це кляте але в його житті з’являється занадто часто. «Ви не підходите за станом здоров’я, треба пройти ВЛК» - казали йому.
Потім він пішов до ГУНП з надією на те, що зможе згодитися там. «Чекайте. Чекайте. Чекайте» - відповідали йому щогодини.
Втомившись чекати він спіймав за рукав піджака кремезного чолов’ягу, що проходив повз: «Я хочу служити, скільки можна вже чекати?». «Я не з поліції. Генерал ДКВС Калашник» - відповів йому той чоловік. «Хочеш служити? Ходімо зі мною, сідай в машину…». – Так розпочалась його нова служба.
Вже маючи військове звання та бойовий досвід, він швидко пройшов атестацію, довівши всім що він дійсно цього вартий – швидко отримав звання підполковника. Всі знають, що цього старого краще не злити, він пам’ятає статут дослівно, він як супутник погодинно робить обхід території, він жорстко контролює несення служби на постах. Він робить свою роботу. Просто якісно робить все що може на своєму місці, аби його країна стала краще.
Зростання.
Прослуживши деякий час, вправно виконуючи все, що йому доручено він попав в поле зору контррозвідки і от… зоряний час, йому запропонували піди в «контору». Невимовна честь. Після всього, що було попасти в ряди еліти еліт.
Ставши на посаду слідчого, він з ранку до ночі невтомно працював. Працював як завжди, самовіддано, неспинно.
Не минуло і року і шикарній залі йому дають нові погони – «Вітаю з підвищенням, пане генерал!». «Служу Українському народові!» - відповів він. Потім був вир подій, адже чем вище забираєшся, тим менше часу залишається для себе і для рідних і близьких. Безліч затриманих злочинців, купа спецоперацій під його керівництвом. Успіх за успіхом.
Невдовзі СБУ Харкова протрубило про чергову шикарну реалізацію – затримано генерала ЗСУ і його заступника, далі – помпезний суд, вирок… Він тріумфував, це перемога над підлістю і корупцією, вже можна розслабитись, але керівництво країни вирішило інакше.
Чергове вимушене підвищення, і от він вже на посаді Міністра внутрішніх справ гордо звітує перед Верховною Радою про успіхи НПУ та СБУ, про завершені кримінальні провадження і боротьбу зі слочинністю.
Він досяг всього, і, як водиться пішов. Пішов з самої гори на заслужений відпочинок. Пішов гордо, як переможець.
Всі думали так. Всі думали, що він пішов. Але досягши всього публічно він не зміг сидіти склавши руки. Чергова пропозиція від керівництва держави і от, він знову при ділі. Секретна робота, про яку і казати не можна, він був невидимим, але завжди поруч, його голос був голосом розуму в головах багатьох. Десятки тисяч вирішених питань, тисячі врятованих людей, сотні перельотів по всьому регіону… підвищення за підвищенням і все більше і більше відповідальності. Така в нього була служба, він із своїми побратимами називали себе «Адміни», вони допомагали людям непомітно, швидко, вирішуючи питання державної важливості.
В нікуди.
Життя іде, і усвідомлення порядку речей приходить згодом. Він зробив забагато для цієї країни. Він віддав їй всього себе, але не залишив нічого. Розпорошений і втомлений він просто сумлінно робив свою роботу щодня. Вже без того запалу і ентузіазму, адже невдячні люди можуть убити будь-який ентузіазм.
Робота іноді стає рутиною, але буває і так, що рутиною її роблять бюрократи і політикани, тому продовжувати секретну службу він не бачив більше сенсу.
Своє давнє бажання побачити Штати він носив при собі і в один момент вирішив його реалізувати… Тернистий шлях з оформленням документів, переїздами, продажем майна, мандрівки по Європі… майже рік він подорожував і от… розпахнулися двері аєропорту і він стояв на новій землі, землі свободи і закону, де можна почати все з початку з новим натхненням.
Р.S.
«Характер залізний, не одружений. Цінує свій час і знає вартість кожної своєї хвилини» - так характеризують його люди, які пагано його знають.
Друзі і близькі скажуть про нього: «Він завжди прийде на допомогу, він прямолінійний і відкритий. Він має мрію, але нікому про неї не каже, аби збулася, бо вірить у вищі сили, що неодноразово рятували його життя…».
