- 4 Лис 2024
- 2
Ім'я, : Yuriy
• Прізвище: Dybok
• Дата народження: 12.09.1990
• Вік - 34 роки
• Стать - чоловік
• Сімейний стан - Неодружений
• Національність - Українець
• Батьки - Jermy Dybok, Marta Dybok
• Освіта - Вища Юридична
• Зріст - 190 см
• Колір волосся - Темний
• Статура - Спортивна, підкачана
Батьки:
Батько Джермі Дубок, працював в Америці в місті Лос-антос. А саме працював пожежником, з роботи його направили на обмін досвідом в Україну. В 1989 році він прибув в Україну, там де пів року обмінювався досвідом з колегами з України. Але в один прекрасний день він зустрів мою маму, а саме Марту Мельник, вона працювала в мед.Пункті тієї частини в якому мій батько перебував. Одного дня під час навчання він сильно поранився та його направили до мед пункту, і саме так познайомились мої батьки.
В 1990 році на весні, він забрав мою маму вагітною мною до Сполучених Штатів Америки, саме там я народився, і отримав Американське громадянство.
Дитинство:
Моє дитинство в більшості пройшла на Україні де я ходив в садочок та початкову школу.
Там я завів багато друзів, але під час переходу в середню школу мої батьки забрали мене до Америки, там я закінчив школу та поступив на Юриста. Але з дитинства мав мрію працювати в силових структурах, але батько не дозволяв мені туди піти.
Повноліття, боротьба за мрію:
Коли мені виповнилося 18 років, я відразу подав заявку в поліцейську академію, але мені її не схвалили.
Я у відчаї не знав що робити, мені батько пропонував піти в пожежну частину до нього, але це була не моя мрія і я не хотів такого майбутнього. Після кількох місяців роздумів я зрозумів що мені потрібно підтягнути фізичну форму, та в той же день я пішов в спорт-зал.
Саме там я набрав масу та накачався, та від разу ж подався в армію, і на моє щастя мене взяли.
Коли я розповів цю новину своїм батькам ми сильно посварились, та після того, як я поїхав в армію я з ними майже 5 місяців не розмовляв.
Доросле життя, Афганістан.
Коли мені виповнилося 22 роки, мене покликав генерал частини в якій я служив, та запропонував мені контракт на 2 роки, на війну в Афганістан. На що я впав в ступор на хвилин 5, після чого я сказав Так!.
Перед відрядженням в Афганістан я подзвонив своїм батькам, з якими я майже не спілкувався, та розказав новину що мене відправляють на війну. Після чого мене батько почав відговорювати, та я не став його слухати та поклав слухавку.
І ось я в Афгані вже 7 місяць, всі спец. Операції ідуть як по маслу, втрат майже немає. Та мене назначають командиром Українського батальйону "Кобра".
Сказати що я зрадів це нічого не сказати, я відразу познайомився зі в усіма хлопцями, та почав розказувати що і як.
Все продовжувалось і йшло дуже добре, в мене залишалось 7 місяців до закінчення контракту, але...
Але на одному з бойових завдань ми попали в котел, нас крили зі всіх сторін, дуже багато хлопців загинуло.
Та саме в той момент мені приходить смс від мами що загинув мій батько.
І в повному розпачі готовий до смерті, я втратив свідомість та мені явився мій батько, який сказав мені "Синку я вірю в тебе і завжди вірив, не сердись на мене через-то що забороняв тобі піти туди куди ти хочеш, вибач. Але мене вже не врятувати, зроби все можливе щоб врятувати тих хлопців які залишились живими..." І тут в мене наче прийшла подвійна сила, та я відразу відкрив карту, та подивися що в нас є одна маленька стежка по якій можна буде вибратись. І я відразу даю команду щоб всі мої хлопці виходили по цій стежці, а я за ними.
Але серед померлих був хлопець, доброволець якому було 18, всього лиш 18 років, та він мені завжди казав " Як що я помру передай цю записку моїй мамі".
І коли майже всі вийшли з котла, я згадав про цю записку та зрозумів що його тіло знаходиться в оточенні.
Я прийняв рішення вернутися за запискою, та коли я вже прийшов до тіла мене накрив мінометний вогонь, Та поранило мене в руку та ногу, але я знав що мій батько поряд, та допоможе мені вибратись живим, і я вибрався з котла, коли я докульгав до бази я втратив свідомість, та почув тільки "Молодець синку, я в тобі не сумнівався прощавай...".
Коли я отямився в лікарні мені сказали що я буду кульга вити на ліву ногу все життя.
Після госпіталя:
Я полетів в Україну, першим ділом я завітав до свого батька на могилу, та не стримавши сльозу я заплакав згадуючи ті страшні події які зі мною відбувалися. Після чого стримавши своє слово я поїхав до мами того хлопця, та урочисто передав їй записку.
Сам я не наважився прочитати що було в тій записці, можу сказати лише одне, вона дуже довго плакала...
Зараз я служу командиром спец підрозділу в США.
Мене нагородили всякими орденами, та я розумів що ці ордени, замощенні кров'ю дуже молодих солдат які віддали своє життя в такому ранньому віці. Але мене до сьогодення гризе совість чому я не зміг вивести загиблих хлопців, та чому я допустив котел...
Реальність та мрії:
Реальність та мрії це дві різні речі, тільки зараз я зрозумів чому батько мені не бажав такого майбутнього, в 18 років в мене був юний максималізм, та я не розумів що таке війна. Я думав тільки про одне що буду крутим та буду мати ордена, а що маю, маю жорстоку реальність в якій я маю, кульгавість 4 залізячки на яких пише орден, та незабутні спогади про пекло, та втрата найдорожчого та наймудрішого наставника мого життя, а саме батька, в 20 років я цього нажаль не розумів...
Я так і не знайшов свою половинку, а тільки знайшов кляту зброю, та інвалідність. І саме тепер я дуже хочу спасти цих хлопців які рвуться до зброї та на війну. Бо були такі самі як я, в молодості.
І завжди своїм бійцям кажу, думайте про мир, і свою майбутню сім'ю, а не про зброю, і якими ви будете крутими, бо це життя а не стрілялка.
Сучасність:
Мені знову запропонували відправитись зі своїм під розділом на війну, на що я післав їх, та забрав своїх бійців з армії.
Ми всі звільнилися з армії, і створили свій клуб де навчаємо людей як правильно себе вести в бойових умовах.
Сьогодні до мне прийшли ті хлопці з якими я воював, ми гарно посиділи та позгадували веселі часи.
Та пообіцяли більше ніколи не вв'язуватись у війну.
Я нарешті знайшов свій сенс життя, я усиновив чудового хлопчика якого звуть Jon, та тільки зараз я зрозумів наскільки цей світ прекрасний та чудовий коли в ньому є сенс.
Майбутнє:
Мій син Джон, захотів піти по моїм стопам, на що я направив вчитися його на пожежника. Щоб він пішов не по моїм гнилим та кульгавим стопам, а по стопам мого батька, який врятував не одне життя...
• Прізвище: Dybok
• Дата народження: 12.09.1990
• Вік - 34 роки
• Стать - чоловік
• Сімейний стан - Неодружений
• Національність - Українець
• Батьки - Jermy Dybok, Marta Dybok
• Освіта - Вища Юридична
• Зріст - 190 см
• Колір волосся - Темний
• Статура - Спортивна, підкачана
Батьки:
Батько Джермі Дубок, працював в Америці в місті Лос-антос. А саме працював пожежником, з роботи його направили на обмін досвідом в Україну. В 1989 році він прибув в Україну, там де пів року обмінювався досвідом з колегами з України. Але в один прекрасний день він зустрів мою маму, а саме Марту Мельник, вона працювала в мед.Пункті тієї частини в якому мій батько перебував. Одного дня під час навчання він сильно поранився та його направили до мед пункту, і саме так познайомились мої батьки.
В 1990 році на весні, він забрав мою маму вагітною мною до Сполучених Штатів Америки, саме там я народився, і отримав Американське громадянство.
Дитинство:
Моє дитинство в більшості пройшла на Україні де я ходив в садочок та початкову школу.
Там я завів багато друзів, але під час переходу в середню школу мої батьки забрали мене до Америки, там я закінчив школу та поступив на Юриста. Але з дитинства мав мрію працювати в силових структурах, але батько не дозволяв мені туди піти.
Повноліття, боротьба за мрію:
Коли мені виповнилося 18 років, я відразу подав заявку в поліцейську академію, але мені її не схвалили.
Я у відчаї не знав що робити, мені батько пропонував піти в пожежну частину до нього, але це була не моя мрія і я не хотів такого майбутнього. Після кількох місяців роздумів я зрозумів що мені потрібно підтягнути фізичну форму, та в той же день я пішов в спорт-зал.
Саме там я набрав масу та накачався, та від разу ж подався в армію, і на моє щастя мене взяли.
Коли я розповів цю новину своїм батькам ми сильно посварились, та після того, як я поїхав в армію я з ними майже 5 місяців не розмовляв.
Доросле життя, Афганістан.
Коли мені виповнилося 22 роки, мене покликав генерал частини в якій я служив, та запропонував мені контракт на 2 роки, на війну в Афганістан. На що я впав в ступор на хвилин 5, після чого я сказав Так!.
Перед відрядженням в Афганістан я подзвонив своїм батькам, з якими я майже не спілкувався, та розказав новину що мене відправляють на війну. Після чого мене батько почав відговорювати, та я не став його слухати та поклав слухавку.
І ось я в Афгані вже 7 місяць, всі спец. Операції ідуть як по маслу, втрат майже немає. Та мене назначають командиром Українського батальйону "Кобра".
Сказати що я зрадів це нічого не сказати, я відразу познайомився зі в усіма хлопцями, та почав розказувати що і як.
Все продовжувалось і йшло дуже добре, в мене залишалось 7 місяців до закінчення контракту, але...
Але на одному з бойових завдань ми попали в котел, нас крили зі всіх сторін, дуже багато хлопців загинуло.
Та саме в той момент мені приходить смс від мами що загинув мій батько.
І в повному розпачі готовий до смерті, я втратив свідомість та мені явився мій батько, який сказав мені "Синку я вірю в тебе і завжди вірив, не сердись на мене через-то що забороняв тобі піти туди куди ти хочеш, вибач. Але мене вже не врятувати, зроби все можливе щоб врятувати тих хлопців які залишились живими..." І тут в мене наче прийшла подвійна сила, та я відразу відкрив карту, та подивися що в нас є одна маленька стежка по якій можна буде вибратись. І я відразу даю команду щоб всі мої хлопці виходили по цій стежці, а я за ними.
Але серед померлих був хлопець, доброволець якому було 18, всього лиш 18 років, та він мені завжди казав " Як що я помру передай цю записку моїй мамі".
І коли майже всі вийшли з котла, я згадав про цю записку та зрозумів що його тіло знаходиться в оточенні.
Я прийняв рішення вернутися за запискою, та коли я вже прийшов до тіла мене накрив мінометний вогонь, Та поранило мене в руку та ногу, але я знав що мій батько поряд, та допоможе мені вибратись живим, і я вибрався з котла, коли я докульгав до бази я втратив свідомість, та почув тільки "Молодець синку, я в тобі не сумнівався прощавай...".
Коли я отямився в лікарні мені сказали що я буду кульга вити на ліву ногу все життя.
Після госпіталя:
Я полетів в Україну, першим ділом я завітав до свого батька на могилу, та не стримавши сльозу я заплакав згадуючи ті страшні події які зі мною відбувалися. Після чого стримавши своє слово я поїхав до мами того хлопця, та урочисто передав їй записку.
Сам я не наважився прочитати що було в тій записці, можу сказати лише одне, вона дуже довго плакала...
Зараз я служу командиром спец підрозділу в США.
Мене нагородили всякими орденами, та я розумів що ці ордени, замощенні кров'ю дуже молодих солдат які віддали своє життя в такому ранньому віці. Але мене до сьогодення гризе совість чому я не зміг вивести загиблих хлопців, та чому я допустив котел...
Реальність та мрії:
Реальність та мрії це дві різні речі, тільки зараз я зрозумів чому батько мені не бажав такого майбутнього, в 18 років в мене був юний максималізм, та я не розумів що таке війна. Я думав тільки про одне що буду крутим та буду мати ордена, а що маю, маю жорстоку реальність в якій я маю, кульгавість 4 залізячки на яких пише орден, та незабутні спогади про пекло, та втрата найдорожчого та наймудрішого наставника мого життя, а саме батька, в 20 років я цього нажаль не розумів...
Я так і не знайшов свою половинку, а тільки знайшов кляту зброю, та інвалідність. І саме тепер я дуже хочу спасти цих хлопців які рвуться до зброї та на війну. Бо були такі самі як я, в молодості.
І завжди своїм бійцям кажу, думайте про мир, і свою майбутню сім'ю, а не про зброю, і якими ви будете крутими, бо це життя а не стрілялка.
Сучасність:
Мені знову запропонували відправитись зі своїм під розділом на війну, на що я післав їх, та забрав своїх бійців з армії.
Ми всі звільнилися з армії, і створили свій клуб де навчаємо людей як правильно себе вести в бойових умовах.
Сьогодні до мне прийшли ті хлопці з якими я воював, ми гарно посиділи та позгадували веселі часи.
Та пообіцяли більше ніколи не вв'язуватись у війну.
Я нарешті знайшов свій сенс життя, я усиновив чудового хлопчика якого звуть Jon, та тільки зараз я зрозумів наскільки цей світ прекрасний та чудовий коли в ньому є сенс.
Майбутнє:
Мій син Джон, захотів піти по моїм стопам, на що я направив вчитися його на пожежника. Щоб він пішов не по моїм гнилим та кульгавим стопам, а по стопам мого батька, який врятував не одне життя...
Вкладення
Останнє редагування:
